Невірків
Село Невірків району - центр сільради, якій підпорядковується село Жорнівка. Село розташоване на відстані 40 км від районного центру Корець. Село невелике, 579 дворів, 1215 чоловік населення. У селі Жор-нівка 98 дворів, 214 чоловік населення. Є велика гарна школа І-ІІІ ст., бібліотека, лікарська амбулаторія, відділення зв'язку, заклади торгівлі.
Перша письмова згадка про село датується 1577роком. Пам'ятки старовини XIX ст. – Свято-Параскевська церква (1864 року) та домініканський костел (1807року).
Територія села лежить на північних відрогах Острозького плато Волинсько-Подільського підвищення біля відмітки 200-220 м над рівнем моря, на межі чорноземної Волині й лісистого Полісся. Село розташоване на берегах невеликої річки Стави, притоки Случі. Поблизу села в заплавах р. Стави виявлені незначні запаси болотної руди, торфу, що не мають промислового значення. В селі Жорнівка є запаси будівельного піску, який використовують місцеві жителі та господарства району.
Жителями та учнями місцевої загальноосвітньої школи на території села були знайдені кам'яні сокири, молотки, ручні рубила, наконечники стріл та інші знаряддя праці людей епохи пізнього кам'яного віку. Тому ми маємо підстави вважати, що залюднення цих місць почалося досить давно. Як свідчать археологічні розкопки і дослідження, стоянки епохи пізнього палеоліту розташовувалися здебільшого поблизу річок Горинь, Случ та їх приток. У цих місцях були сприятливі умови для полювання на тварин, збирання рослинної їжі.
Не досліджуючи ранньослов'янський період та часи Галицько-Волинської держави, зупинимося у XVI ст., з якого ведеться історія Невіркова. Після Люблінської унії 1569 року наш край повністю перейшов під владу польської держави. Сюди хлинули польські магнати, шляхта, духовенство. Католики захоплювали православні церкви і монастирі. Вони намагалися окатоличити українське населення.
Перша письмова згадка про Невірків належить до 1577 року. Існує така легенда про назву села Невірків.
Селяни не витримали знущань панів. Вони повстали і вбили їх. Через деякий час повсталих селян спіймали. Із розповідей старожилів відомо, що люди зібрались, ідучи на поклик церковних дзвонів. Кат, що приїхав, розпорядився, щоб усі неповнолітні і вагітні жінки ішли додому, а залишались тільки дорослі, і сказав: «Навчайте, матері, дітей своїх, як не будете навчати, то кат буде катувати». Винуватців у вбивстві панів повісили на вулиці біля кладовища. Від цього і назва вулиці була довгий час Вишениця. Із того часу село стали називати Невірків, бо в ньому, як вважали пани, були невірні слуги.
В історичних джерелах є дані про те, що такий факт дійсно мав місце, але дещо пізніше, у XVIII ст.
Село Невірків - давнє поселення. Воно, як і інші навколишні села і маєток, були виміняні князями Острозькими 15 травня 1603 року. У 1620 році Невірків перейшов до Замойських як спадщина Катерини Острозької, яка вийшла заміж за Томаша Замойського, воєводу Київського. Від Замойських село перейшло до Конецпольських. У1677 році Невірковом володів Станіслав Конецпольський, який був бургомістром Краківським. Після Конецпольських село перейшло на короткий час у володіння Заленських, а потім Любомирських як куплене володіння. Як видно із документів, багаті володарі ніколи не жили в Невіркові, а маєтки як засоби прибутку, за тогочасними звичаями, здавалися на відкуп дрібній шляхті.
Невірків, як і сусіднє село Липки, в середині XVII ст. перейшов до Миколи Рокшицького, який купив це володіння. Рокшицький і його дружина Анастасія Козинська господарювали тут, у власному помісті, довгі десятки років. За них була заснована нова садиба, яка дістала назву «Роксоволя».
Визвольна війна українського народу 1648-1654 років охопила і наш край. На її початку, влітку 1648 року, полки козацького війська Кривоноса й Гирі звільнили від шляхти ряд населених пунктів Волині, у тому числі й Невірків. Жителі села брали активну участь у боротьбі за визволення, надавали всіляку допомогу козакам, самі бралися до зброї. Після Зборівського договору село знову опинилося під владою шляхти.
Отже, військові дії на Правобережній Україні не припинилися і після Переяславської ради. Але за Андрусівським перемир'ям Невірків залишився під владою Польщі. Відновлення панування Польщі на Правобережній Україні надовго затримало економічний та культурний розвиток села. Умови життя селян були тяжкими, нещадна експлуатація доповнювалася політичним безправ'ям. Після Берестецької унії 1596 року почалося насильницьке запровадження унії серед православного духовенства. Вище духовенство і українські магнати її прийняли. Польські феодали, щоб окатоличити українське населення, почали будувати костели і монастирі.
З волі володаря Невіркова Миколи Рокшицького 1698 року тут збудовано дерев'яний костел із таким же дерев'яним при ньому кляштором, в якому поселені були домініканці. Вони одержали землю і ділянку лісу. Це були члени католицького чернечого ордену, заснованого в XIII ст. іспанським проповідником Домініком для боротьби з єретиками. У XVIII ст. селом володіли князі Любомирські. У сусідньому селі Великі Межирічі вони засновують римо-католицький колегіум ордену піярів. А в 1702 році при ньому будується костел Св. Антонія в стилі бароко. Зараз цей пам'ятник напівзруйнований, перебуває в занедбаному стані. У 1704 році через Великі Межирічі й навколишні села проходив загін гетьмана українського народу Івана Мазепи.
У другій половині XVIII ст. Невірків переходить у володіння Валєжинських. Згодом їх спіткала страшна доля. У ніч з 3О на 31 березня 1789 року Валєжинський разом із дружиною Ганною та родичами ,и замучені своїми підданими. Інше джерело говорить: « 1788 рік був неврожайним, різко піднялися ціни на збіжжя. Російські управителі магазинів відмовлялися купувати хліб по високих цінах. Між польськими поміщиками та російськими управителями відбувались взаємні свари та погрози. Так, 30-31 березня 1789 року у селі Невірків Локай зі своїми спільниками замордував дідича ротмістра кавалерії Ігнатія Валежинського з дружиною та 5 слугами. Звістка про це вбивство дійшла аж до Варшави і ледве не привела до протипольського повстання. Це послужило зачіпкою до «Волинської тривоги». Розпочались розправи та репресії над мирним населенням села. Самі селяни сприяли затриманню зловмисників, які здійснили вбивство. Не дивлячись на те, що ці злочинці були не жителі села, декілька жителів було засуджено до смертної кари»
Зразу ж після смерті Г. Валежинського його володіння, що складалися з Невіркова, Погоріловки, Грушівки, В.Харучі, М.Совпи, Липок, Вовкошева і Забари, переходять до його брата, який жив тут до 1810 року. Проте його гнітила думка про смерть брата, і він у 1790 році вирішив продати маєток Янові Стецькому із Великих Межиріч за 1436837 злотих 28 гр. Ян Стецький віддав Невірків з околицями для своєї доньки Дори, яка була заміжня за Юзефом Любомирським, сенатором Російської держави (після другого поділу Польщі 1793 року Волинь увійшла до складу Росії). Існує цікава версія заволодіння Яном Стецьким маєтностями в Межирічах. Якийсь час це поселення належало ще й Яблоновським. Але коли то було, достеменно не відомо. Відомо лише, що саме в каштеляна Яблоновського виграв у карти Межиріцький маєток у 1773 році овруцький староста Ян Стецький, котрий зводить на місці руїн старого замку Любомирських розкішний палац-резиденцію. Після його смерті маєток переходить у 1814 році в спадок старшому синові Яна Юзефу, відомому меценатові. Юзеф допомагав місцевим школам, ретельно відбираючи для них вчителів. Він же заснував перший на Волині ботанічний сад. Мав Юзеф Стецький навіть власну капелу, яка виконувала для нього улюблені музичні твори. Але історія та політика втрутились у цю феодальну ідилію: у 1831 році після відомого польського повстання царський уряд конфіскував маєток. За участь в польському заворушенні проти царизму у Стецьких було відібрано «ключ до Межиріцьких володінь», але вже 1856 року його повернули Генріху Стецькому.
У роки Вітчизняної війни 1812 року через територію краю пройшов козачий полк російської армії Тормасова. Деякий час полк розміщувався в Межирічах.
Колись, у першій половині XIX століття, Невірків славився чудовим парком посеред села. Цей парк заклав відомий в краї майстер, талановитий паркобудівник ірландського походження Діонісій Міклер (Маклер, Мак Клер). Дати його життя: 1762-1853 роки. Він розпланував на Україні понад сорок пейзажних парків та дендраріїв, з яких 25 були створені на Волині й Поділлі в 1792-1806 роках. У парку Невіркова знаходилась поміщицька садиба власників села Любомирських.У другій половині XIX ст. маєток у парку, розповідали очевидці, був під загрозою руйнування. Сам парк теж був дуже занедбаним. Одна тільки будівля була в більш-менш належному вигляді - це костел домініканців, збудований 1807 року з волі Яна Стецького, і будинок ксьондза. На жаль, тепер ні парк, ні садиба не збереглися. Правда, є відомості, що садиба (палац Малинського) ще існувала на початку XX століття. Після Першої світової війни у ній перебував польський прикордонний гарнізон. Мечислав Орлович в своєму путівнику по Волині дає про це такі відомості: «Був двір Малинських, зараз в приміщенні командування ескадрону Корпусу Прикордонної Охорони». Під час Великої Вітчизняної війни ці будівлі були зруйновані. Тепер на цьому місці залишки колгоспного тракторного стану та школа.
У ХІХст. був намір перенести повітовий центр з міста Рівне в сусіднє з Невірковом село Великі Межирічі. Про це свідчить переписка з Волинським губернатором 1839-1844 років, оскільки ці села належали тоді російській казні і входили до складу Рівненського повіту. Село зростає, збільшується кількість населення, споруджуються нові будинки. Після скасування 1861 року Олександром II кріпосного права і проведення реформ, зокрема земської, в Невіркові 1864 року збудовано православну Свято-Параскевську церкву та відкрито однокласну церковно-приходську школу. Однак звільнення від кріпацтва не принесло селянам справжньої громадянської рівності. Вони, як і раніше, тяжко працювали на землі.
Одяг селянський, як правило, був з грубого домотканого полотна. На холодну пору - свита та кожух. Взуття - постоли. Чоловічі і жіночі сорочки прикрашала вишивка з рослинним орнаментом. Жителі села брали активну участь в революційних та воєнних подіях першої половини XX ст. За часів панування Польщі (1921-1939 роки) в селі була чотирикласна школа, яка складалася з двох комплектів. Навчав грамоти й математики у цій школі учитель з Головниці Корній Євстафійович Кузьмич. А священик Ясієвич викладав Закон Божий. Із першого класу предмети викладалися українською мовою. У другому, третьому і четвертому переважно польською мовою, але вивчали й українську.
У селі працював магазин, у якому продавали речі, потрібні селянам. Із вересня 1939 року в краї було проведено часткову мобілізацію в Червону армію. Із цього ж часу в селі діє семирічна школа, поштове відділення. Під час виборів 1939 року до обласної ради було обрано депутатом жителя Невіркова Мирона Якимовича Кислюка.
Із перших днів війни 1941 року село було окуповане німецькою армією і встановлено «новий порядок». На фронтах війни воювало 192 чоловік з Невіркова. Із них 75 загинуло, 116 нагороджено за бойову доблесть. З перших днів фашистського вторгнення на наших землях розпочалася боротьба проти поневолювачів. На окупованій території боротьбу проти фашистів розпочали радянські партизани та військо УПА. Окупанти чинили звірства в нашому краї, палили села, розстрілювали людей, забирали худобу, вивозили до Німеччини майно і людей на каторжні роботи. Неподалік Невіркова є Дивенська гора. Там знаходиться братська могила, де в роки війни фашисти розстріляли понад дві тисячі євреїв з Межиріч і околиць.
15 січня 1944 року село визволене від німецьких окупантів частинами 112-ої стрілецької Рильсько-Коростенської Червонопрапорної орденів Суворова та Кутузова дивізії 24-го гвардійського корпусу під командуванням генерал-майора Анікушкіна.
Після війни знову відновилась радянська влада. У 1947 році через неврожай був голод, але обійшлось без жертв, тому що ще існував приватний сектор. Тоді ж була проведена грошова реформа. Надзвичайно складно проходили відбудовчі процеси в Західній Україні. Тут ще діяли збройні формування УПА, підпільні боївки ОУН, які розгорнули боротьбу проти місцевих державних та партійних органів і тих, хто їх підтримував, з метою не допустити утвердження радянської влади. Органи НКВС застосовували репресії до тих, хто підтримував формування ОУН-УПА. Йшла неоголошена громадянська війна, лилася людська кров, кров невинних. Так тривало до 1950 року.
Тоді ж на території Невіркова було організовано три колгоспи (імені Калініна, Т.Шевченка і О. Матросова). У селі Жорнівка — четвертий колгосп ім. Паризької комуни. Першими головами колгоспів були Андрій Місечко, Данило Немеришин, Гурій Ковальчук, Петро Невірковець. На початку становлення колгоспів матеріальний рівень життя колгоспників був низьким.
За вихід на роботу нараховували трудодні, за які одержували в кінці року по 200 г хліба. Діяла сталінська політика, яка полягала в тому, щоб із селян здерти на користь держави хліб, молоко, м'ясо та інші продукти. У той же час селяни страждали від репресій. Було безпідставно відселено в необжиті краї під Красноярськом, Іркутськом та інші місця чимало так званих куркулів, зокрема і з цього села. Сільське господарство переживало багато труднощів. У 1951 році відбулося об'єднання в один колгосп ім. Калініна, і головував у ньому до 1960 року Гнат Жильчук. Із 1960 року колгосп носив ім'я Олеко Дунди-ча. До 1965 року головою був Дмитром Битюков, після нього Василь Тищук, Леонід Сіньковський. У 1966 році - Йосип Васильчук, у 1970-1971 роках - Аврам Гордійчук. Колгосп збирав низькі врожаї, а вирощували такі сільськогосподарські культури, як жито, пшеницю, цукрові та кормові буряки, льон та інше, - тому вважався економічно відсталим. Можливо, цьому сприяла і часта зміна керівників господарства, хоч певне піднесення було у 80-і роки, про що свідчить зростання населення Невіркова, адже у 1973 році тут проживала 2221 особа.
У 1971-1974 роках в колгоспі головував Микола Ткачук, у 1975-1985- Іван Бубнюк, а з 1985 року - Василь Нікітюк.
На жаль, нерозумна політика реформування аграрної галузі торкнулась і Невіркова. 1993 року колгосп реорганізовано в КСП «Невірківське», 2001 року - в СВК «Невірків». 2003 року СВК «Невірків» само ліквідувався.
Про колишнє колективне господарство сьогодні лише згадка. Але залишилась земля, земельні паї, частину з яких обробляють самі селяни. Інші розмірковують над тим, аби віддати їх комусь в оренду. Можливо, це буде агрофірма «Мир», землі якої поруч. Адже це господарство за чверть століття головування Миколи Поліщука, уродженця Невіркова, досягло значних успіхів, вистояло, не розвалилось так, як інші, в цей непростий час.
Межиріцький район існував до 1959 року, куди входило село Невірків.
1959 року село віднесено до Соснівського району,1960 - до Березнівського, 1966 - до Гощанського, а 1967 року –до Корецького.
У 1950-х роках у селі діяли середня школа (перший випуск учнів відбувся у 1953 році), дві початкові - в Невіркові «Воля-Малинська» і в селі Жорнівка, а також клуб, бібліотека, відділення зв'язку, амбулаторія, збудована 1968 року, сільська рада, сучасне приміщення якої збудоване 1962 року.
Посаду голови Невірківської сільської ради займали: Олександр Сильвестрович Лавренюк (до 1952 року), Іван Тимофійович Немеришин (1952-1955), Володимир Іванович Бабичев (1955-1956), Василь Дмитрович Тищук (1956-1962), Євген Каленикович Рибачок (1962-1966), Адам Сидорович В'юн (1966-1967), Іван Васильович Чернишин (1967-1969), Володимир Іванович Кужель (1969-1971), Микола Якович Гомонюк (1971-1972), Микола Григорович Стахнюк (1972-1975), Євген Каленикович Рибачок (1975-1982), Георгій Вікторович Лавренюк (1982-1994), Василь Григорович Ткачук (1994-1998), Василь Михайлович Рокитенець (з 1998 року і дотепер).
У 1972 році в центрі села біля школи за рішенням правління колгоспу (голова М.М. Ткачук) місцеві жителі Іван Данилович Кислюк та художник Дмитро Пилипович Ткачук спорудили обеліск загиблим у роки війни.
Керівниками школи в Невіркові були: з 1950 року - Лука Степанович Солоненко, Петро Федорович Дмитрук, Михайло Євельович Шляфштейн, Галина Олександрівна Гребенюк, Василь Якович Мельник; з початку 60-х до 1967 року - Петро Федорович Дмитрук, 1967-1969 - Григорій Маркович Коваленко, 1969-1972 - Микола Олександрович Дердюк, 1972-1978 -Антоніна Тимофіївка Ткачук, 1978-1983 - Микола Олександрович Дердюк, 1983-1988 - Марія Павлівна Мазурець, 1988-1993 - Олександр Павлович Власюк, 1993-2000 - Павло Денисович Галабурда, з 2000 року - Віталій Іванович Мазурець.
Непросто сьогодні в Невіркові. Та незважаючи ні на що, живуть і трудяться невірківці, бо вірять все ж таки у щасливу долю свого села і кожного з них, сущих нині і майбутніх поколінь.
У 2014 році відкрито невеликий меморіальний комплекс. Він складається з масивного гранітного каменя, на якому встановлена стела з написом: «Тут стояв хутір Полько. Заснований у 1911-1913 роках. Була 41 оселя, початкова школа. Проживало 170 жителів, зокрема й поляки». Далі викарбуваний перелік корінних хуторянських родин. Поряд камінний хрест, символ християнської віри, навколо посаджені молоді берізки.
|